Птахи... Ці крилаті жителі планети Земля також мають свої закони.

Здається, в зоологів це називається інстинктом, що передається своєрідним кодом

життя, в науковій термонології  – ДНК, унаслідується поколіннями, незалежно від того, чи розуміє це жива істота, чи ні. Говорячи про птахів – вони ще й «закодовані» щоб народжуватися незвично, неначе двічі. Спочатку – у вигляді продовгастої кульки-яйця, яку птах пізніше вигріває власним теплом, даруючи своєму потомству крім комфорту при « другому нарожденні», ще й теплу опіку аж до часу, коли й сам крилатий «підліток» буде могти  вилетіти з гнізда. Природа – мудра і незбагненна, хоч водночас - довершена й недосліджена, досі продовжує дивувати людський розум. Вона зберігає багато таємниць, і потрібно мати спостережливе око й допитливу вдачу, щоб побачити в усьому навколишньому світі ознаки його довершеності. До, так би мовити, добровільних спостерігачів природи, належу і я, бо не тільки люблю спостерігати навколишній світ, а й розповідати іншим, ділитися своїми враженнями з друзями і рідними. Також вважаю, що маю превілегію – ділитися своїми нотатками про побачене з читачами.

            Отже, почну свою розповідь з лебедів. Ці ґраціозні, досить великі птахи чарують очі й хвилюють душу. Вони справжня окраса навколишнього середовища, а не лише водоймищ, на які прилітають й селяться теплої пори року. Чаруючу лебедину красу не мало оспівано  поетами й письменниками ще з давніх давен. Несчисленні легенди складено в народі про лебедину вірність і любов. Кажуть, якщо один з пари гине, то гине і його подруг, який піднімається високо в небо і, склавши крила, падає на землю з прощальним своїм пташиним співом. Через те й існують багатозначні вирази: «лебедина любов», «лебедина вірність», «лебединий крик», «лебедина пісня», «лебедина ніжність», «лебединий клич».

 А хто ж не знає прекрасної музики великого композитора Петра Ілліча Чайковського «Лебедине озеро» - ця класична симфонічна музика-шедевр асоціюється з таким же балетом, які виконуються майстрами музики й танцю у всіх країнах і в усі часи від моменту її створення ...

            Про картини художників, на тему лебедів, можна написати окреме дослідження, а не лише нарис, не говорячи вже про майстерні фотографії як  визначних фотографів, так і фотолюбителів, адже світ кожної людини унікальний, таке ж відображення його в фотооб’єктиві чи кінокамері. Свої емоційні рефлекції від «знайомства» з лебедями попробую донести до читача  у вигляді розповіді, як бачите, вже розпочату своєрідною передмовою. Надіюся, що ви погодитеся зі мною, адже ці красені-птахи по праву заслуговують на більшу, ніж інші їхні крилаті співродичі, увагу. Адже лебеді - справжні королівські птахи!

 Вперше, на території США, я побачила пару лебедів на озері в містечку Парсипані, що в штаті Ню Джерзі. Це було ранньої весяної пори, очевидно в пору «пташиного любування», що також передається інстинктивно природою-матір’ю,  щоб, таким чином, забеспечити збереження своєї «живої частинки» на місце під сонцем в  майбутньому. Адже, закони природи – мудрі й передбачливі, безперечно. Та згадуючи свої спостереження за птахами, скажу, що  лебеді плавали по озері й ніколи не виходили на берег з води, як це роблять, їхні на багато ранґів нищі побратими й посестри: гуси та качки. Сліди від тих братніх «гостювань» на озернім побережжі видно й без окулярів , та бажали би бути не такими частими, а особливо – чистішими. Але залишу цей «факт» іншим компетентним службам, бо він ні в якому разі не стосується лебедів. Ці птахи собі не дозволять чогось подібного, адже в їхніх генах закладений природою «код чистоти»: тут і манери, й витонченість, і граціозність, і ніжність. І, хочете знати – характер! Він у лебедя строгий, рішучий, пунктуальний.

            Спочатку, як я зрозуміла, лебедина закохана пара, окрім залицянь, шукала собі таємного місця для гнізда. Спостерігаючи за лебединим подружжям, скажу наперед – своє гніздо збудують лише удвох. Потім лебідка знесе  почергово по одному яйцеві, й оберігатимуть обоє свою кладку. Вся церемонія закладин гнізда відбулась на недоступному невеличкому острівку в зарослях, добре захованих від стороннього ока, одаль берегів. Лебідь, глава майбутнього лебединого сімейства, пильно оберігав це місце, очевидно лебідка готувалась до вигрівання потомства. Якщо на озеро прилітали інші нежданні гості-лебеді, він «дозволяв» їм плавати-гостювати, наїдатись озерних делікатесів, коли ж котрийсь чужинець необачно наближався до острова, він стрімко «кидався» в сторону непрошеного гостя, чимдуж відганяючи його, вдаряючи своїми величезними крилами по воді, немов кричачи, та шиплячи великим розкритим дзьобом, атакуючи неприятеля, від чого на всьому озері утворювались бурхливі хвилі. Отже, як я зрозуміла, гніздилась тут лише одна пара лебедів. З нетерпінням я чекала пори, коли нарешті доведеться побачити маленьких лелечаток, але кілька тижнів бачила лише одного лебедя. Інколи, придивившись ближче, мені здавалося що це була лебідка, певно дбайливий і елегантний лебідь мінявся з нею на якийсь час місцем, щоб дати їй можливість попоїсти й поплавати, скупатися в озерній чистій воді, як і належиться, адже чистота – запорука здоров’я і красоти.

  Тоді я вирішила деякий час не відвідувати птахів, щоб наступні враження від побаченого були  емоційно яскравішими, захоплюючими. І, нарешті, дочекалася! Одного недільного дня, коли «котики» на гілках надозерних кущів почали зеленіти, а цвітіння інших заполонило околицю, я знову прийшла на звичне місце коло озера ... Ось вони! Пухнасті жовті невеличкі колобочки сміливо пливуть, в оточенні своїх батьків. По-переду мати-лебідка, за нею – аж семеро маляток-лелечаток, поважний батько-лебідь замикає це дружнє коло, вочевидь, він охороняє своє сімейство від будького, високо піднявши голову, пильним оком стежить навкруги, прислухається. Малеча, як кожна малеча – пустує, бавиться.

То пливе рівним рядком, то висувається вбік, батьки то й роблять, що нахиляють свої довгі шиї над потомством, може навчають своїх дітей як стати справжніми королівськими птахами-лебедями. Хто зна?..

  Можна цілий день спостерігати за життям озерного лебединого сімейства, бо забуваєш про час, який теж, як кажуть, вартий грошей. По при все, однак, можна навчитися і від лебедів багато чого важного і нового. Наприклад, дивуєшся лебединій організованості, витонченості, навіть гостинності, і звичайно – батьківству й  материнству. Часом лебідка ховає свою малечу під крилами. Тоді наблюдаєш кумедну картину: з-під її великих білих крил зі всіх сторін протикаються жовтувато-чорні маленькі дзьобики з пухнастими голівками, а лебідь плаває навколо них, дбайливо виконуючи свій батьківський обов’язок. Їжу всі лебеді собі добувають лише з озера. Вважається, що ці птахи поселяються лише в чистих прісноводних водоймах. Тому можна сказати, що цей королівський птах своєрідний «індикатор» чистоти, також він не житиме в екологічно забрудненій зоні.        

            Отак, майже п’ять років, я спостерігала й приятелювала з Парсипанськими лебедями, здається вони звикли до моїх відвідин, бо коли  кликала їх, то припливали ближче до берега, часом  потайки кидала їм окрайчик сухого хліба, треба ж було хоч символічно «пригостити» моїх крилатих приятелів, за давнім українським звичаєм.  Кожного року їх кількість зростала, й в останній, перед моїм від’їздом рік, вдалось мені нарахувати майже сотню лебединих осіб на цьому озері. Правда, гніздувалась тут, як і раніше, лише одна пара. Цілком ймовірно, що ці двоє найбільших -  то перші поселенці-лебеді на озері в Парсиппані, де батько-вожак всього того молодого великого лебединого сімейства. Немов для підтвердження своїх здогадок, довелося побачити таке:  лебеді, зосередившись на плаву по периметру всього озера, згрупувавшись породинно, шукаючи їжу на дні, повідпливали одаль від центру. Вожак і тут – на чеку. Він запідозрів небезпеку в такій поведінці «молодих» родин, тут же подав голос, мабуть попереджуючи неслухняних, що не варто іґнорувати  встановлені ним закони, чимдуж вдарив по воді могутніми крилами, від чого знялися величезні бризги, неначе морська піна, блискавично дістався до неслухнаного гурту, пустивши в дію й міцного дзьоба, не лише крила... Здається молодь надовго запам’яає науку вожака, адже він могутній старійшина і достойний король-лебідь. Гніватись на лебедя або ж чинити йому опір, ніхто з молодших не мав і гадки. То ж, як і раніше, всі вони зліталися кожного дня на відвідини  до старійшин-батьків, починаючи з ранньої весни, бо почувались в особливій безпеці тут, на «батьківському» озері. А потім прилітали сюди вже зі своїми новими сім’ями, тільки-но молодь «зводилась на крила», тобіш - змогла полетіти. Жили всі лебеді дружньою великою ріднею, аж до пізньої осені, а потім відлітали, кудись в інші краї, вочевидь туди, де не замерзають озера  взимку. Може, вони також летять  в Південні Штати Америки, а саме – у прекрасну і теплу й не надто далеку приокеанську Вірджінію, куди переселилась і я ?...

 

                        ТОМУ-ТО СНЯТЬСЯ МЕНІ ЛЕБЕДІ...

                        Сьогодні мені знову снилось озеро,

                        Але чомусь не ранок був, а вечір.

                        Я коло озера, дивлюсь крізь загорожу,

                        Шукаю лебедя й лебідку із малечею.

 

                        Одразу не примітила нічого,

                        Вже сутінки вечірні піднялися.

                        Аж раптом, із-за берега крутого,

                        Лебідка й лебідь тихо появилися.

 

                        Зраділа я тій парі, та сердечно

                        Вітала їх і кликала до себе.

                        Погордливо трималися на хвилях,

                        Птахи, на плесі, чуються безпечно.

                        Так часто мені сниться синє озеро.

                        Чудове озеро в далекому Парсипани.

                        Чи повертаються туди ще білі лебеді,

                        Дітей своїх ховаючи під крилами?

                                                ---

 

• ЛЕЛЕКИ.

 

Журавель. Лелека. Бусол. Чугайстер. А ще – «білий птах з чорною ознакою». І все це – один птах, і звіть його як бажаєте, як ближче  вам до душі чи як миліше серцю. Адже цей особливий птах не живе всюди, він здебільшого тримається родинного гнізда, в яке завжди повертається з вирію, щоб вивести своїх лелечат, тому він своєрідний символ батьківщини.

Пропам’ ятний фільм, під назвою «Білий птах з чорною ознакою», що демонстртвався ледь не по всіх країнах світу в далекі семидесяті роки заставив багатьох людей згадати, що є ще Україна зі своєю ідентичністю, хоча тоді назва її була замаскована в «союзній» назві багатьох республік.

Але говорячи про журавля, він, на відміну від лебедя, котрого можна зустріти і на інших  континентах й у різних країнах, лелеки в Америці нема, сюди він чомусь не переселився.

З довідника про птахів я дізналася, що подібний птах живе на Флориді, але має він іншу форму дзьоба й колір ніг, а також інший «рецепт» харчування, про який нехочу й згадувати, бо наші лелеки такого просто не їдять, наші люблять  «жаб’ячі делікатеси», що підростають в чистих прісноводих водоймах України. Тому бусол, він же чугайстер, журавель чи лелека вважається  також символом України, і саме там його гнізда можна побачити найчастіше. Майструють собі житло ці птахи  на висоті, саме – на електричних стовпах (мабуть не бояться журавлі цивілізації), на верхівках високих дерев а також на найвищому місці  покрівлі будинку, останнє вважається добрим знаком для господарів дому.

Здавна існує прикмета: коли на хаті звив собі гніздо бусол, то в родині буде мир і злагода й народжуватимуться щасливі діти. Тому вважають, що лелеки «приносять» в оселю немовлят. До речі, коли я побачила у США розфарбованого фанерного бусла на одній нозі, в дзьобі тримаючого згорточок з немовлям (так тут повідомляють сусідів про появу новонародженого жителя), то не повірила своїм очам, кілька разів поверталась, щоб роздивитись цього «бусла», а на серці було приємно, так ніби зустріла живого українського лелеку, який «причетний» до зростання народжуваності майбутнього покоління людей у світі!  Ось як!

            На прикладі лелечих прикмет, можна переконатися в безпоштовім поширенні народної мудрості, приказок та жартів незалежно від відстані й кордонів. Хоч,  жартуючи, скажу: «В кожному жарті лише частинка жарту», а все решта – правда. Ото ж вам і жарти, ото й  чорногузи- іще  одна знайшлася їм назва, отакі то наші цибаті білі птахи з чорною ознакою на хвості...        

                        Навіть серед жителів Індонезійських островів наші журавлі оспівані в піснях і легендах, про цей факт засвідчує відомий український науковець і яхтсмен Валерій Дисанович Петущак, у своїй книзі «Ходіння за три океани», а також і інші вчені й історики. Цілком можловим видається й те, що «порозносили» крилаті чугайстри-лелеки українських немовлят по всіх земних континентах, щоб розгалужувалось могутне дерево  життя? То ж нехай і коло вашого дому зів’є собі гніздечко великий за розмірами й прикметами красень-птах, лелека, і принесе радість і щастя для всієї родини.

            Тепер, проїжджаючи, я завжди звертаю увагу на декорації коло будинків, шукаючи згаданого бусла. Жаль лише, що фанерні журавлі не відлітають, та все ж коли бачу таких, хочеться їм заспівати:

«Журавлі, журавлі, журавлі,

                                                        Скиньте з неба мені хоч пір’їну.

             Журавлі, журавлі, журавлі,

 

                                                         Понесіть мій привіт в Україну»...

                                   

 

 

• ЧАПЛІ, АБО БІЛА ТА СІРА «ПРИМАРА».

                                   

 І знову, хочу продовжити свою розповідь про крилатих друзів людини. Тепер, це також досить  великі, довголапі та зьобасті птахи – чаплі. Їх я вперше побачила в Сіфорді, коло приокеанської затоки, походжаючими коло берега. Моє, так зване «знайомство» з ними було трохи дивним. Спочатку, завважила  якусь «сіру тінь», що поволі рухалась, застигаючи на кілька хвилин, а потім побачила таку ж «тінь» але вже у вигляді білого птаха. Зрадівши, я підійшла до краю пристані, щоб краще роздивитися цю «примару», як згодом називатиму їх, аби пересвідчитися, чи то бува, не наш, український лелека, дивом завітав до мене в гості? Але ні, це був інший птах, та навіть то були два зовсім різні птахи - сірий і білий. Я незнала як їх тут величають, то назвала їх обидвох чаплями. І тепер, як в сутінках вдається зауважити рухливі силуети вздовж берегів, поспішаю на зустріч з «сірою та білою марою», щоб спостерігати за їхнім способом життя. Зі справочного довідника про птахів скоро довідалась справжні наймення моїх підопічних пернатих красенів, на англійській мові мною прозвана біла чапля називається « Great White Heron», a сіра «Great Blue Heron».

            Тим часом, той чи інший птах походжає собі коло очеретів під час морського відпливу, коли вода в затоці якраз йому по коліна, та ласує океанськими «делікатесами», неначе варениками з глиняного горщика, герой оповідань Миколи Васильовича Гоголя із серії «Вечори на хуторі біля Диканьки». Під час своєрідної перекуски  чи «коктейлю» птах так зосереджений на трапезі, що не реагує на блимання фотоапарату, з допомогою чого стараюся зберегти його важну «персону» собі на пам’ять, підходячи якомога ближче на край берега. В ці хвилини я також в полоні емоцій, приспівую та промовляю до нього (чи то сама до себе) ласкаві слова-вітання, забувши про те, що птахові байдужі мої привіти, йому важливіша особиста безпека. І, нарешті, великий сірий птах побачивши, мабуть, мене, блискавично змахує крилом і відлітає одаль, щоб знову продовжити свою «обильну перекуску». Але я вже вспіла роздивитися прикмети цієї гарної птиці – вони чудові! На самій маківці голови сірої чаплі красується, короною з пір’я, світлосірий чубчик, якого не видно, коли голова, що тримається на довгій вигнутій шиї птаха, нахилена вниз, щоб дістати собі рибку з води. Коли птах здобуде з моря поживну здобич, то не ковтає її одразу, а підіймає вверх, потримає в довгому дзьобі, наче щипцями, потім ополосне ще раз у воді й аж тоді смакуючи, посилає у воло, яке більшає й товстішає після кожної такої порції. Нарешті, шия чаплі перетворюється у товсте колесо, виступаючи вперед, тоді птах підноситься в повітря та летить кудись, мабуть, відпочивати в затінку? Та ні, як виявилось пізніше, чапля теж дбає про своє молоде потомство. Ця трудівниця й хвилини не відпочиває, а щораз здобуває і приносить корм для свойого сімейства, що зачекалось, у захованих від сторонніх очей, гніздах.

  Сіра чапля живе в нашій помірній за температурою Вірджінії круглорічно, гніздиться на високих деревах, особливо полюбляє верховіття соснових борів, що найчастіше зустрічаються по всій території південних надатлантичних американських штатів. Коли хоч тінь її силуету появляється недалеко від гнізда, там вчиняється неймовірний пташиний галас, який можна почути вже здалеку. Якщо ж добре придивитись в бінокль, то можна побачити цілий ліс пташиних  голів з розкритими дзьобами, що виглядають мов ножниці, а дорослий птах кормить, по черзі, кожного свого нащадка, подаючи дзьобом принесені «в колесі» запаси. Потім, негаючи й хвилини, сама, мабуть, голодна чапля знову летить поповнювати нетривкі «закрома» новими харчами. Дзьоб у сірої чаплі жовто-чорний, виблискує на сонці перламутровою антеною, лапи довгі й темносірі або чорні, що виглядають наче з сірих чи білих  панталонів, бо пір’ячко заростає аж над колінами птахи. Очі в нього меткі, іскристочервонаві, коли летить, можна розгледіти інші кольори в його оперінні. У сірої чаплі - це темніші відтінки синього, пурпурового й коричневого перламутру, та білі краї крил і, прикрашене немов воланами з пір’я, її біле «декольте». Тому, для мене, сіра чапля - це барвиста й досить великих розмірів птаха-красуня і «жива рухлива приокеанська тінь».

 Але, проживає в наших краях також, вже згадана мною, інша родичка сірої чаплі, не менш приваблива, але благородніша за виглядом й манерами – чапля біла. Саме  в її білій пташиній «персоні» так хотілося мені побачити нашого журавлика... Звичайно, водяться чаплі  в Україні також, здебільшого на Поліссі, бо харчуються вони подібно до лелек – жабками та дрібною рибкож прісноводих водоймищ, яких безліч в поліській зоні. Тутешні, тобто американські білі чаплі – жителі не лише прісноводих, але і приморських просторів, тому раціоном їхнього харчування є дрібні морські делікатеси, так званий «сіфуд», як,  до речі, вже знайомих чапель сірих. Білі чаплі відлітають на зиму в тепліші, південніше  Вірджінії краї, на Флориду. Але повертаються до дому кожної весни, прилітають в помірніший клімат, щоб завести молодняк, своїх пташат чаплі також висиджують з відкладених ними ж яєць. Перед кладкою, пари цих птахів можна спостерігати походжаючими вздобж берегів, адже набираються сил після довгих перелетів, любуються та готуються до гніздувань. Потім появляються одиноко, зненацька ніби вигулькуючи білими привидами з очеретяних зарослів. На відміну від сірих, білі чаплі вигрівають чапленят між густими розгалуженнями віття дерев та кущів, але так само як і сірі, викормлюють своє потомство. З настанням літа, як тільки молодь підросте й зміцніє крильми, білі чаплі залишають свої заховані від сторонніх очей «роддоми» і всіма виводками перелітають та поселяються в нові просторі «апартаменти» у всіх на виду, на старому безлистому дереві, що якимсь чином похилено над водою в тихій і затишній приокеанській затоці. Там вони живуть дружнім сімейством аж до вересня, підчиняючись суворим етикетам свєї породи, що встановлені їхньою генетикою.

 Цю своєрідну «культуру» білих чапель ми спостерігаємо кожного літнього сезону, подивовуємось їхній поведінці та ієрархії. Здається, сама жива природа і естетика, немов з картин  уславлених японських митців, що вже символічно підкреслює їх традиційне мистецтво навіть без автографу, вітається до нас, при кожній зустрічі з сімейством білих чапель. Їх ми провідуємо часто, саме передвечірньої пори, коли сонце вже збирається йти на захід, проводжаючи гарячий літній день. Отоді ми, удвох з чоловіком, часто також з приятелями або сусідами, виходимо човном в море, щоб не лише відпочити від праці, але побачити захід сонця, що неповторний кожного разу. Також, стало вже нашою традицією  – провідувати  крилатих друзів, білих чапель. В цю пору доби вони починають злітатися в «пташиний апартамент» на старе сухе дерево, а ми тихенько пришвартовуємось на воді й спостерігаємо за ними, кожен раз перераховуючи їх кількість, яка поступово збільшується. Одного вечора ми нарахували вісімдесят пташиних осіб на одному старому корчі! Птахи, як правило, прилітають сюди по одинці, очевидно вже ситі й готові до нічного відпочинку. Спочатку птах робить кілька кругів у повітрі над заплавою та над «апартаментом», де часом вже сидять  моторніші його співродичі, які прилетіли першими. (Хто зна, може це він так прощається до ранку з сонечком?) Тоді, наче маленький літачок, чапелька випускає ноги-шассі, розпускає пропеллером хвоста, та на тлі променів призахіднього сонця, мов у рентгенівських променях, видніється лише її чудернацький дрібний пташиний силует. Облетівши, начебто якісь обов’язкові ритуальні круги, птах подає протяжний голос співродичам та приземляється на одиу з сухих гілляк. Оговтавшись,і «перемовившись» з братами, прибула чапля, як і всі інші на дереві, починає чистити дзьобом своє пір’ячко, мабуть для птахів це санітарний час або ж просто чепуряться перед сном. Трапляється, що якась із чапель сяде не на положене їй місце,отоді-то і починається справжнє видовище! Тут, всі птахи зчиняють справжній галас, а найближчий «сусід по гілляці» своїм дзьобом клює порушувача правил, проганаячи його. Знай, мов, своє місце на загальному дереві, бо зарано ще тобі «зазіхати» на вищі посади. Отакі-то правила в білих чапель, і ніхто їх не має змоги порушити, свої ж не дозволять. Для цього потрібно чекати аж до наступного літнього сезону, отоді вже настане законний час «підвищення» посадових місць, все це буде діятись за встановленим порядком. Наймолодші чаплі сидітимуть найнище і вчитимуться, як треба тримати в чистоті своє біле пір’я. А це, повірте, не легко, про що можна пересвідчитися на власні очі, спостерігаючи  за поведінкою білих чапель в їх «апартаментах» на ієрархічному дереві. Отже, спостерігаючи за життям білих чапель, можна зробити висновок: якщо хочеш зайняти вищу посаду, навчися підчинятися старшим за віком і посадою, а також мусиш вміти тримати завжди своє пір’я в чистоті та належному порядку.

 

 

          ЧАЙКИ.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

    Сказати правду, на сей раз я не планувала писати про чайок, але один короткий лист-репліка на мою адресу в е-пошті, заставив мене терміново змінити свої плани. Цей лист написав один житель Сіфорду після того, як прочитав мій вірш «Космічна чайка» на сторінках «Джейнс рівер журналу» в англійському перекладі.  Що сказати, звичайно, я люблю і цих птахів, навіть відчуваю до них  особливий сентимент, про який скоро довідаєтеся, незважаючи на колючі репліки зі сторони когось іншого. Всяка людина має свою любов чи приязнь до когось або до чогось, має свою позицію і думку, як і право на вислови чи репліки. Тут доречно згадати й повторити цитату зі слів французького і світового класика, письменника Мопассана: « Яка людина, така і її любов». Це стосується не лише людей, але навколишнього світу, як і його природи назагал. Зрештою, мірою поваги, якою обділяємо навколишніх, отримуємо наче у відповідь, відношення інших до себе, неважно якого роду ця жива природа. Всюди, завжди і безперечно діє один закон рівноваги, який можна сформулювати приказкою: « Як гукнеться – так і відгукнеться».

В даному випадку, я захищатиму чайок, адже чайки для мене особливі птахи ще й тому, що вони здавна символізують мою далеку Батьківщину, її вікову недолю, вони ж, ніяк не менше ніж інші птахи, романтичні й прекрасні. Коли чую слово «чайка» або бачу цього птаха, здогадую слова старовинної пісні, яку вважають народною, хоч відоме ім’я автора віршованих її слів, це вірш колишнього гетьмана України, Петра Мазепи: «Ой горе тій чайці, та горе небозі,

                                                Що вивела чаєняток при битій дорозі...».

Славний гетьман зумів захистити Україну від ворогів під час свойого гетьманства, тому він добре знав про чужинецькі зазіхання на її багаті землі, і що загарбанці шарпають Україну, мов ту чайку, при битій дорозі. Говорячи про чайку, гетьман думав про Україну та її «придорожню» долю. Але не лише в Україні чайок люблать, до них зовсім приязно ставлаться також в усіх європейських країнах. Про це свідчать багато художніх творів з участю чайок, скульптур із зображенням цих птахів, написано безліч мистецьких картин, не говорячи вже про пісні та вірші, їх просто не злічити. До речі, скульптурні чайки зустрічаються в кожному місті та при дорогах, особливо неподалік океану, також і у Вірджінії.

Особливо люблять оспівувати білих чайок, адже вони символізують любов і чекання. Чайки – морські птахи, бо живуть там, де море та широкі ріки, то ж коли моряки виходять в плавання, їхні дружини й наречені залишаються на березі щоб чекати, мов ті чайки, своїх суджених з далеких морських мандрів. Сірі ж чайки також популарні, але вони вже більше символізують сум та журбу, і всеж таки – й надію на благополучне повернення до дому моряків. Вони, разом із коханими, також зустрічатимуть кораблів на пристанях, де птахів у незчисленній кількості, адже чайки незмінні атрибути моря й причалу.

Коли спонтанно спостерігаєш за чайками, які меншими чи більшими зграями, чи поодинці, кружляють над океаном або над його затоками, переконуєшся знову і знов у прекрасній гармонійності законів природи. Не легко висловити всі емоційні рефлекції, що викликані кружлянням чайок на тлі неба, особливо при сході чи заході сонця...

Можливо, ці дивовижні морські птахи також проводжають сонце за горизонт, посилаючи йому навздогін протяжну свою пісню: «Че-ка-а-ю, ча-й-ка..». А може вони бажають сонечкові гарної кругосвітньої мандрівки та щасливого повернення вранці над їх рідні береги, так само як проводжають і встрічають своїх коханих мореплавців вірні дружини та наречені...