OKSANA MAKOWIEC
author poet writer
«Вірші особливого літа»
Оксана Маковець: «Завжди хотіла б бачити лише щасливі обличчя людей»
Поетеса Оксана Маковець, член Національної Спілки письменників України, мешкає ген-ген де, аж у штаті Вірджінія, США. Але думки її, якнайчастіше, летять за океан, до рідної землі. Про цю дорогу її серцю землю, долю народу і кожної окремої людини, а також про розвиток національної літератури на Батьківщині та за кордоном – роздуми поетеси, якими вона люб’язно поділилася з нашими читачами.
– Шановна пані Оксано, як сталося, що Ви перепливли океан і оселилися на американській землі? Чула одним вухом, що історія це вкрай романтична...
– Найперше, хочу подякувати Вам за проявлений інтерес до моєї персони а також до моєї творчої праці, без якої себе вже не уявляю. Що до океану – знаєте, я навіть плавати не вмію... (сміється)
Але, вторячи слова нашого Кобзаря: «У кожного своя доля і свій шлях широкий...», тому й веде він людину не своїми, а саме їй відведеними шляхами. До США я прилетіла літаком, разом зі своїм сином Віталієм, у 1996 році, восени. Це переселення здавалося мені тимчасовим, бо отримали ми види на проживання в Америці після фортунного виграшу лотареї на Зелену Картку, ще проживаючи в Києві. Тому вирішили не противитись долі.
До речі, я готую збірку новел до друку, в одній з яких подається історія мого переїзду та початки життя в еміграції, яке переросло в майже постійне тут перебування, бо зустріла я у США свого судженого чоловіка – Юрія Маковця. А звела нас моя книжка поезій «Чебрець під вікном», ось така романтика.
– А як живеться українській творчій інтелігенції в Америці?
– Творча українська інтелігенція в Америці живе точнісінько так, як звичайнісінький такий собі американець, але з поправкою на більш наполегливу працю кожного дня, навіть у вихідні. Бо справжній українець залишається українцем завжди і всюди, де б не проживав. На жінках тримається дім і родинне гніздо, а чоловік – голова родини. Зі всіх моїх знайомих українських родин – де б не бувала: чи то Вірджінія, Чікаґо, чи Флорида, Вашинґтон чи Ню Джерсі – дім, де живе українська родина - привітний і квітучий, бо люблять наші земляки заквітчувати свою оселю. Люблять святкувати традиційні українські свята, вітати гостей.
Стосовно інтелігенції творчої – кожен старається не втратити свій Дар. Працюють самотужки, як і я, долаючи тугу за Батьківщиною, слідкують за її успіхами й поразками (здалеку видніше)майже у всіх нас живуть на Україні рідні, друзі,колеги, тому зв’язки лише міцнішають на відстані. Хто живе неподалік або у таких містах як Ню Йорк, Чікаго,Філадельфія, Хюстон, де зосереджені обширні українські громади з нашими церквами й культурними осередками, тим легше й доступніше популяризуватись, тобто брати участь в громадському житті. А хто проживає далеко від таких центрів, тому нелегко в іншомовному світі, з власного досвіду знаю. Правда, вже в останні роки налагодився комп’ютерний зв’язок,тому відчутне полегшення в спілкуванні за інтересами.
Хоча, саме завдяки комп’ютеризації, позакривались майже всі українські друковані органи, що проіснували століття. Це сумно, бо й сама більше люблю читати «живі» газети, журнали, книги. А ще – люблю створювати вірші та новели, які стараюсь видавати самотужки, частіше всього на Україні, де вони , в основному, залишаються, як мій оригінальний подарунок землякам...
– Ось Ви казали мені, що сумуєте за лелеками... Як перебування в Америці вплинуло на Вашу творчість?
– Знаєте, існує в моєму серці такий собі «сентимент» як відчуття рідної домівки, так би мовити - материнської землі. Це нічим не виштовхнеш і не витісниш. У ньому все моє «я», моя романтична і мрійна натура. Так, за лелеками я дуже сумую, їх тут немає. Кажуть, що пробували сюди адаптувати цих красенів – та не прижилися вони. Тому, буваючи на Батьківщині, потайки шукаю зустрічі з ними, в душі горджуся нашими крилатими красенями і, плачу від нової радісної стрічі. Минулого року довелось мені бачити, як велика лелеча зграя метушилась на свіжо зораному полі, визбируючи собі поживу. Це було неподалік від Києва, коло села Луб’янка. Знаю, що не будуть жити ці птахи в надто забрудненій радіацією зоні. Тому я щиро раділа – значить очищується наша земля після злощасної трагедії в Чорнобилі. А сповістили про це мене саме вони, лелеки.
– Чи є у Вас якийсь особистий життєстверджуючий девіз/вислів/слоган, яким підбадьорюєте себе у час випробувань? Що Вас підтримує? Або хто?
– Захоплююся життєписами видатних людей, світових постатей, і не лише літераторів. Люблю класику, до якої завжди повертаюся в некомфортні, тривожні години. Щиро радію, як зустріну твір сучасного поета чи письменника, який можу назвати класичним (а є такі!).
Тримає мене «у формі» фрагмент російської пісні, яку любив колись батько мойого сина, Валентин Булах (світла йому Память): «Призрачно все в етом мире бушующем. Есть только миг – за него и держись. Есть только миг между прошльІм и будущем. Именно он назьІвается – ЖИЗНЬ..!». Також заставляє задуматись над змістом життя на Землі філософія творів Омара Хайяма, особливо де йдеться про глиняний келих,вино і виноградну лозу. Звичайно, не перестаю дивуватись пророчим словам славного сина України Тараса Григоровича Шевченка, часто цитую рядки з його Кобзаря.
– Ви – член Національної Спілки письменників України, але мешкаєте в іншій півкулі, на іншому континенті. Відчуваєте підтримку, духовний зв’язок із нашими вітчизняними літераторами?
– Люблю дивитись на вогонь і море, спостерігати за життям птахів, вирощувати квіти. Турбуюся про свою родину,про сина, про коханого чоловіка, який найбільше підтримує мене і в житті і в творчості, про долю України – її мову й культуру. Завжди хотіла б бачити лише щасливі обличчя людей. Горджуся особистим знайомством і творчою співпрацею з видатною Поетесою – Ганною Черінь, яка мешкає на Флориді, у США; також радують мене увага редакторського колективу журналу «Бористен» в Дніпропетроську, очолюваного відомим письменником Фіделем Сухоносом, знайомство з поетами і письменниками в НСПУ – Станіславом Шевченком і Анатолієм Камінчуком. Кожночасна моральна підтримка і взаєморозуміння моїх друзів і співвітчизників – шанувальників моєї творчості. Таким чином, хоч і живу тепер на іншому континенті Землі, творчі і духовні єднання скріплюють стосунки й впливають позитивно на мою творчу працю.
– Ви працювали у складі жури Всеукраїнського літературного конкурсу на премію ім. Олександри Кравченко. Які Ваші враження від конкурсу?
– Запрошення мене до співпраці в складі почесного Жюрі літературного конкурсу імені Олександри Кравченко – сучасної видатної української письменниці, виявилось для мене великою несподіванкою. Адже далека відстань відддаляє нас, та й не завжди випадає можливість терміново полетіти в Україну, навіть якщо пропонують подібну співпрацю. Тому, я не вагаючись, погодилась брати участь в Жюрі посередництвом інтернету – це вперше для мене. Тому, висловлюю подяку всім колегам за довіру, особливо Вам, шановна пані Еліно, адже завдяки Вам наша комп’ютерна співпраця була бездоганною.
Варто сказати, що вже від самого початку, читаючи твори-учасники цього престижного конкурсу, я щиро раділа за нашу молодь – адже саме молодь наше майбутнє, тепер без найменшого сумніву! Всі твори змістовні, в більшості – відчувається художній смак, у деяких помітно новаторський стиль, відчуття краси природи, любові до людей і навколишнього світу, захоплення історією, філософією, фантастикою. Важливо є також, що багато конкурсних творів написані прекрасною, кольоритною українською мовою майже без польонізмів чи русизмів. Такою мовою маємо пишатися всі ми, та продовжувати відроджувати її чарівність серед інших базових світових мов, до якої належить і наша, українська.
До кожного оцінюваного мною твору я старалась написати невеличкий коментар і, найвищою моєю оцінкою було визнати твір «класичним». Я горда усвідомити, що серед молодих учасників згаданого конкурсу зустрілись мені твори вже сформованих письменників з професіональним пером майстра слова. Тому, без сумніву, зустрінемось з новими видатними українськими письменниками вже дуже швидко, а імена їхні світитимуться рядами нових книг на престижних виставках і літературних конкурсах. А написані будуть ці книги українською мовою вітчизняними Авторами, яких залюбки перекладатимуть на інші мови. Хай же щастить молодим письменникам зібрати плідні врожаї Мудрого, Доброго, Вічного!!!
– Щоб Ви хотіли побажати тим, хто залишився в Україні?
– Є в мене одна поезія – «ЗОРЕЮ СВІТИТЬ УКРАЇНА». Думаю, зараз буде доречно її навести:
Не треба скиглень і зітхань
Й недобрих слів про Україну!
Вона – прекрасна, молода,
Вона – воскресла із руїни !
Не винна ця Свята Земля,
Що її кров’ю поливали,
Сквернили злом її поля
І золоте зело топтали.
Любім її – і ти, і я.
Учім дітей тої любові
До України, до людей,
До Слова рідного і Мови.
Тоді скоріше розцвіте
Наша чудова Батьківщина.
Вже майбуття століть – гряде,
Зорею світить Україна!!!
Здається, у цих рядках є все, чого б хотіла побажати усім, хто мешкає на чудовій землі, що носить співуче ім’я – Україна.
– Дякую, пані Оксано, за Ваші добрі слова.
– Хай щастить!
Врізка: ...завдяки комп’ютеризації позакривались майже всі українські друковані органи, що проіснували століття.
Врізка: Такою мовою маємо пишатися всі ми, та продовжувати відроджувати її чарівність серед інших базових світових мов, до якої належить і наша, українська.
Рецензія на книгу Оксани Маковець «Вірші особливого літа»
Автор рецензии: письменниця і психолог Ольга Рєпіна
Те, що любить серце моє − уціліє.
Бо, де справжня любов,
Там нема умирання та слідів забуття.
«Вічне», Оксана Маковець
Прекрасне – серцем та душею відчувається,
Живе і повторяється. Не забувається.
«Поліфонія», Оксана Маковець
У кожної людини є особливі моменти життя, що запам’ятовуються назавжди. Такими є зустріч із коханням, часом, коли бачиш свого первістка, коли назавжди прощаєшся із рідним чи близьким, коли настає момент істинного сприйняття картини життя чи практично тілесного відчуття присутності музи у творчості…
Гадаю, всі зрозуміють, про що йдеться, адже з таких загальновідомих, на перший погляд, подій і складається багатоаспектність людського життя. Підтвердженням цієї життєвої парадигми – поліфонічності – є книга поетеси Оксани Маковець «Вірші особливого літа».
На мій погляд, ця збірка поезій інтегрує дуже різні за змістом вірші До того ж, сприйняття ліричної поезії та поезії, яка проникнута громадянською позицією автора, є дуже інформативним фактором розвитку особистості і носить діагностичний характер. Не у сенсі негараздів медичних, а у сенсі особистісної зрілості, сприйняття повноти життя та любові до рідної країни.
Як ми любимо Україну? Як живе наша країна, і як вона нам персоніфіцировано віддячує за любов до неї? Відповіді на ці, та більш інтимні, особистісні, питання до Всесвіту (наприклад, що є кохання, вірність, відчуття прекрасного) можна знайти у книжці пані Оксани, яка зараз мешкає закордоном, у далекій Америці.
Структура книги має три смислові розділи: громадська лірика, любовна лірика, вірші, які описують яскравість та барвистість рідної української землі та природи взагалі. Але цього зонування не відчуваєш, тому що психологічно проникливі слова завжди переважать структуру.
Я зловила себе на цій думці, коли читала збірку «Вірші особливого літа», бо ніби подорожувала з автором: моя душа вільно полинула над степами й ланами, горами і морями нашої прекрасної країни…
Вдячна за ці хвилини автору.
Таку подорож нашою Батьківщиною пропоную і вам, любі друзі. Проведемо психоемоційну релаксацію за допомогою віршів із збірки пані Оксани. До речі, дуже рідко використовую тексти інших авторів для цього психологічного прийому роботи з реципієнтами, але саме книга «Вірші особливого літа» дає змогу проникнути до глибинних шарів позасвідомого, тому що ліричність, пісенність, поетика віршів Оксани Маковець формує пізнавальну розкутість, удосконалює саморегуляцію, шліфує креативні навички.
Отже, почнемо. Зручно вмостіться на канапі, заплющить очі. Вдихніть-видихніть кілька разів. Уявіть, що ви пролітаєте над нашою країною. Що ви побачили? Що відчуваєте?
Гіркавим запахом полині
І рути, й м’яти
Сповита в моїй пам’яті
Стежина незім’ята.
Це та доріжка,
Що веде до хати,
В куточок рідний.
…До хати білої,
на Україні.
(«В неділю квітну»)
Погляньте, зафіксуйте у пам’яті те, що побачили навкруги… Пізніше це буде приємно згадати…
Ми нашу землю звемо Дивокрай.
Її , мов долю, я оберігаю.
Тоді мені цвіте зоря буття,
Як день стрічаю у Карпатськім краю.
(«Карпатські мелодії»)
Коли побачите якийсь, найбільш значущий для вас пейзаж, скажіть мені, і я попрохаю того, хто управляє нашим повітряним рухом, аби можна було летіти повільніше, роздивляючись українські дивокраї…
Цвіте бузок у київському парку, на пагорбах. У чарівному вбранні
Мов наречена, в трепетнім чеканні,
Що зір сяга долина над Дніпром.
(«Цвіте бузок»)
Прислухайтеся уважно до того, що фіксує ваше вухо. Лише гуркіт мотору? І все? А мелодійні пісні? А стрекіт комах у степах? А дзюркіт річних прозорих бульбашок? А стукіт теплих крапель дощу?
Так хочу опинитись над Дніпром,
Де в тихих водах зорі миють очі.
Де в полохливих сутінках дібров
Стежки травою поросли мої дівочі.
(«Рідне джерело»)
Впізнали? Еге ж. Ми пролітаємо над нашою милою Україною…
Той рай – це батьківщина у цвіту
(«Цвіте бузок»)
Зосередьтеся. Можливо вам хочуть щось сказати, а ви не чуєте…Дослухайтеся…Говорять люди, які знають, що таке туга за рідною землею:
Моя Батьківщино, Ти завжди зі мною.
Зимою і осінню, влітку й весною.
Я кожну хвилину до Тебе звертаюсь.
Ніколи й ніде тебе не забуваю.
(«Моя Батьківщина»)
Не пропустіть жодного слова, звуку. Це важливо…
Вертаюся у край лелечий,
Де догоряє літній вечір.
В повітрі – дим старої хати,
Але не ждуть в ній батько-мати.
(«Вертаюся у край лелечий…»)
Немов пронизує мене невпинна нить,
Що тягнеться від предків до нащадків.
Торкаюсь серцем глибини стоїть,
Коли стою на свого поля клапті.
(«Наш рід - отут»)
Можливо, наша країна благає, щоби ви для неї щось зробили?
В етері – слова:
Україна. Держава. Україна – жива!
У віках Україні суджено жити.
Українцям по всіх континентах,
Берегти її треба - і палко любити
(«Телефонна розмова»)
Може, зрадіє, що ви нарешті помітили її красу, щирість, багатство та щедрість до нас, її дочок та синів по крові та духу?
На кожного із нас красиві ждуть місця,
Стаємо де щасливими, молодшими.
Яскрава там зоря, там мир і чистота,
Забути ці місця ніколи ми не зможемо.
(«Єдина любов»)
Можливо, Україна зраділа, що ви лише її відвідали, повернулися до першоджерел своєї сім’ї, землі дідів-прадідів?
Тут рідні часточки і грудочка землі,
І рід наш пророста крізь мене , тут,
Корінням
(«Наш рід – отут»)
Безперечно, в інтеграції текстів авторки викристалізовуються якісь несподівані кути сприйняття художніх образів: з рідною країною пов’язані ваші особистісні переживання, стан відносин із іншими людьми, інтимними відчуттями, коханням…
Дорогою життя удвох минаєм літо.
Та літом нам цвістиме щедра осінь.
Отави росяні, небесна чиста просінь.
Так много літ ще хочеться зустріти!
(«Удвох»)
Можливо, ці почуття скажуть вам, що одного разу ви станете таким же сильним, як кохання двох…
Єдиний рай –
Де тільки Ти і Я.
Там літо для обох,
Одна на двох зоря.
Єдиний ти в моєму серці, знай.
З тобою будень –
Свято і розмай.
("З тобою")
Єдиному тобі, лише одному,
Відчиню серце й двері свого дому.
(«Єдиному тобі»)
А можливо, ви пригадаєте, що кохання – не тільки кара, а й нагорода…
Оті очі сині – повік не забуду.
А ті очі карі – люблю, любить буду!
(«Дві любові»)
А коли ви почуєте все, що вам хотіли сказати – розплющить очі, наш з політ закінчено.
Що сталося – то сталось.
Не треба гадати,
Про те, що не вийшло колись...
Подякуй за все, що збулось.
За тим, що не вийшло,
Не варто страждати.
Найкраще усе відбулось .
(«Що сталося то сталося»)
Вам сподобалося? Щиро на це сподіваюся.
А провести цей арт-терапевтичний сеанс помогла пані Оксана Маковець та її вірші, які не потребують ні шуму, ні роботи піарників. Бо «Мистецтво справжнє – вже сама собі реклама» («Поліфонія»).